Не так давно по инициативе Каменнобродского в городе Луганске совета прошел очередной конкурс юных журналистов. В этом году он был посвящен 66-й годовщине победы нашего народа в Великой Отечественной войне. 22 июня, в день 70-й годовщины начала этой страшной войны «Жизнь Луганска» опубликовала выдержки из лучших работ юных луганчан.
Героїчне ім`я
…Вже майже не залишилося в живих тих людей, які самовіддано захищали Батьківщину. Але, на щастя, є ще серед нас свідки тих жахливих часів. І серед них - моя бабуся Ганна, яку ми з батьками кожного року вітаємо зі святом Перемоги.
Цей рік не став виключенням. Бабуся дуже зраділа нашому приїзду. За обідом вона розпитувала нас про життя, роботу, навчання. А коли я розповіла їй, що тепер навчаюся в Луганському обласному ліцеї і хочу в майбутньому стати вчителем, вона сказала: «Я пишаюся тобою, Євгенія, і думаю, що недарма ти носиш це ім`я». Я дуже зацікавилася бабусиною фразою і запитала: «Що це означає?» І тоді баба Ганна почала свою розповідь.
«Коли мені було п`ятнадцять, почалася Велика Вітчизняна війна. Німці налетіли на наш край, як сарана. Всі чоловіки з нашого села пішли на фронт, щоб захистити рідну землю від ворога. Залишилися тільки жінки, старі та діти. Ще до того зловісного червневого дня ми часто чули про війну в школі, з чорної тарілки гучномовця, але не надавали цьому такого, сказати б, матеріалізованого, осягнутого розумом і серцем значення, як тоді, коли фронт наблизився до нашого села.
Одного разу мати привела додому хлопця, який ледве тримався на ногах. Іван, так звали хлопця, проспав декілька днів, а я постійно біля нього крутилася, бажаючи дізнатися, що з ним сталося. Коли він все ж прокинувся, я одразу заставила його поїсти, а потім попросила розповісти про себе.
Він розповів мені, як вороги зайняли їх село. Матір і маленького брата, через те, що їх батько був у партизанах, фашисти не помилували. Він тоді з товаришами був у степу, а коли повертався, то побачив, як вели її разом із іншими. Німці по обидва боки гелготали щось по-своєму. А вона на руках тримала переляканого Василька. Іван поза хатами аж до лісу дібрався. Там нелюди поставили всіх у ряд і вдарили з автоматів. Мати впала, й інших як підкосило. А ті покидьки, добивши тих, хто ще був живим, і його братика теж, повернулися й почвалали до села. Він підкрався ближче. Усі на снігу лежать, на поземці першій. Мати біла-біла, а на віях сльози замерзли й блищать холодно-холодно. До вечора він рив яму, а коли стемніло, поховав їх. А сам пішов до лінії фронту, щоб помститися за смерть рідних.
Я слухала його розповідь, не зводячи очей. Мені так хотілося обійняти його і захистити від усіх нещасть, які випали на його долю. Але я утрималася.
Невдовзі мою мати було взято у полон і відправлено до Німеччини. На мить мені здалося, що життя закінчилося... Та поруч був він…
Пройшов рік. Ми з Іваном дуже кохали один одного. Щастя знов повернулося до мене, наповнивши моє серце найніжнішим почуттям першого кохання. Мій коханий був поруч, він працював у колгоспі, наглядав за конями. Настала зима. До нас дійшла звістка про те, що німці захопили сусідній район. Івану доручили евакуювати коней. Чотири дні не ївши та не спавши, він відводив коней у тил. Але потрапив до рук запроданців і фашистів… Його було взято у полон. Та щоб коні не потрапили до німців, він устиг розігнати їх. За це його били палицями, доки він не втратив свідомість.
Отямився Іван у вагоні. Він ледве розплющив очі і побачив, що його голова лежала на колінах у якоїсь дівчини. Вони познайомилися. ЇЇ звали Євгенією, до полону вона працювала медсестрою, а тепер намагалася допомогти всім, хто знаходився з ними у вагоні, бо серед них було багато побитих і поранених. Незабаром потяг зупинився, у вагоні настала тиша, один з в`язнів зміг трохи відчинити двері. Навкруги нікого не було. Люди почали протискуватися в отвір, але Іван не міг підвестися. Тоді дівчина підійшла до нього і допомогла покинути вагон. Їм пощастило, бо неподалік знаходився ліс, в якому вони скрилися.
Вдень та вночі вони йшли, зупиняючись на нетривалий відпочинок. Євгенія захворіла та почала задихатися. Але, не дивлячись на це, вона не кинула Івана, притягнула хлопця додому.
Вранці коли я вийшла набирати воду, то почула, що мене хтось покликав. Обернувшись, я побачила Івана. Він був увесь синій від холоду та майже не тримався на ногах. Якби не дівчина, яка держала його на собі, він би не зміг повернутися до мене. Я допомогла їм зайти до хати, коли вони трохи зігрілися, нагодувала їх. Настала ніч. Іван заснув, а Євгенія не змогла зімкнути очей через сильний кашель, потім у неї почалася гарячка. Дівчина померла, не приходячи до тями. Вона врятувала від смерті мого майбутнього чоловіка ціною власного життя.
Війна забрала всіх рідних Івана, моя мама так і не повернулася з Німеччини, але нам пощастило вижити. Після одруження ми вирішили, що свою доньку назвемо на честь Іванової рятівниці Євгенією. Але в нашій родині народжувалися тільки хлопці. Пройшло 49 років, поки народилася дівчинка. Твої батьки довго сперечалися, як тебе назвати. І ось, як бачиш, сидить тепер переді мною дівчина з героїчним ім`ям Євгенія.
Наступного дня ми з батьком пішли до сільського цвинтаря, і він показав мені, де похована Євгенія. Коли ми поверталися назад, то я дивилася на світ вже зовсім іншими очима. А ще я думала про те, що, мабуть, недарма я історію свого імені дізналася саме напередодні дня Перемоги, бо вона в моїй душі залишила такий глибокий слід, що ніякі життєві вітровії його не зітруть.
Евгения Заболотная, ученица КУ "Луганский областной лицей"
Схиляюсь перед подвигом твоїм, солдат…
…Недавно помер наш сусід, Іван Петрович Крупка, або просто дідусь Іван, як ми його звали. Привітний, говіркий, добрий, якийсь теплий, для всіх ніби випромінював тепло, ходив він, спираючись на палицю. Ніколи не пройде мовчки, обов’язково щось скаже, запитає, пожартує. Він любив нас, дітей, і ми любили його. І, мабуть, ніхто з нас не міг уявити, що дідусь Іван – фронтовик, воїн, мужній учасник тієї страшної війни!
Якось я опинилась в будинку сусідів. Щось бабуся Зіна (його дружина) попросила допомогти. На столі я побачила дивні невеличкі трикутники із пожовклого затертого паперу з ледве-ледве помітними рядками. Це були листи з фронту дідуся Івана, його старшого брата Михайла і їхнього батька. Бабуся Зіна свято зберігала їх і, мабуть, не раз перечитувала.
…Першим на фронт пішов старший, Михайло, потім - батько Петро Гаврилович, а менший, Іван, наш сусід, на початок війни навчався ще в десятому класі.
Листи від Михайла
8.09.41 р. «Мама, что папу забрали, нет ничего удивительного. Мамаша, я тебя как родной сын прошу, не плачь много за меня с папой. Может быть, и Ваня пойдёт с нами. И вы, мамаша, не грустите много, а гордитесь этим. Мать! Я гордиться буду, когда на разных фронтах или вместе, я буду защищать свою кровную, любимую, сплочённую РОДИНУ с отцом и братом...
Если окончу лётную школу, за отца, брата и вас с сестрой я буду бороться с проклятыми врагами до последней капли крови...»
Тут немає нічого про себе, про те, що він на фронті, в постійній небезпеці, ризикує життям. В листі - лише турбота про матір, бажання заспокоїти її, втішити, адже він знає, що мама відчуває, провівши чоловіка і сина на фронт.
І останній лист від Михайла, який зберігся ( можливо, він був взагалі останнім у його житті ) теж сповнений почуттям любові і турботи про матір.
21.08.44 р. «Мамаша, в каждом письме я чувствую, что вы обо мне очень беспокоитесь и сильно волнуетесь. Дорогая мамочка, это всё напрасно, этим вы губите своё здоровье».
А далі йдуть рядки, які не можна читати спокійно: «Вы, прежде чем волноваться, представьте себе, как тогда должен волноваться отец или сын, который сидит в окопе, воюет с первого дня войны и получает письма или читает в газете, что ненавистные фашистские изверги – враги издеваются над его семьёй, казнили и сожгли её в огне его же дома.
…Вот боец моего подразделения прочитал письмо перед всеми бойцами. В мирное время он был колхозником, имел шесть человек семьи. Один сын у него пропал без вести, другой погиб в бою на глазах отца, который выносил его с поля боя раненого, и он скончался на руках. И после этого боя он получил письмо из своего села, где пишут соседи: « За то, что сыны и ты – члены ВКП(б) и что сыны награждены, немцы сожгли твой дом, жену Авдотью четыре раза проткнули штыком, младшей дочери (5 лет) прикладом снесли череп и бросили в огонь, а старшую (19 лет) мы нашли в огороде обнажённой со связанными руками, всю в синяках и шея перевязана косынкой. Она была после мук задушена. Сестру твою угнали в Германию на каторжные работы, а мужа её, калеку, застрелили. Отомсти, Сергей, людоедам за муки, за смерть своей семьи и горе сестры».
Останнього листа мати отримала від однополчан її сина. В конверті була і червоноармійська книжечка Михайла. На титульному листі ще чітко видно запис: «Вийнято у загиблого за нашу Батьківщину» 25.12.44 року.
В «Книзі пам’яті України» я прочитала: Крупка Михайло Петрович 1922 р., загинув в бою 21 грудня 1944 р., похований в місті Секешфехервар, Венгрія.
Після звільнення від окупантів нашого Деркула ( 20 січня 1943р.) пішов добровольцем на фронт і молодший син Пелагеї Василівни Крупки – Іван. Йому не було ще й 18. Мати з тривогою й надією чекала листів від сина й дбайливо зберігала їх, я впевнена, що недаремно. Вони потрібні нам, вони допомогли мені по-новому подивитись і побачити світ, людей, себе.
Тепер я багато знаю про війну…
А.Ретивова ученица КУ «Луганский областной лицей»